Python/Lab_7/odd.txt

Марко Вовчок.
Оповiдання ГОРПИНА
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати!
Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає.
Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.
Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.
Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось - уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею.
Ото, було, молодицi й жартують:
Горпино?
- Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене.
I в долонечки вже плеще!
- Розумна, розумна зросла, - кажуть.
А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!
Тим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати.
Так людей жене, гiрш як тих волiв.
А яка толока?
День при днi, день при днi робимо.
Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи!
Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде - там стратиться.
"Десь у вас тепереньки пан добрий дуже!
Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що!
А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм - то й старi розвалились!
Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть!
Та не минула й її лиха година!
Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить.
Далi й за Горпиною прийшли:
- В мене дитина нездужає, - каже вона плачучи.
Мусила йти.
А воно, бiднесеньке, кричить та кричить.
Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається - кричить.
- Геть ту дитину! - гукнув, - геть!
Звелiв десятнику додому однести.
- Нехай же я хоч однесу сама!
Будьте милостивi!
- Неси, неси, - каже десятнику, - а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.
Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.
Як уже вона там робила сей день, - увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило:
Донечко!
Скажiть же бо, що й як?
Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить.
А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти.
Так вона й зробила.
Як дала їй, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос:
Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.
Перемучилась день.
Бiжить вона додому, бiжить...
Вона до колиски, за дитину, - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
- Тату! - крикнула.
Я був задрiмав.
Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла.
- Свiтла!
- Тату!
Старий викресав огню.
Стоїть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина.
- А що, - одмовляє, - бач, як помоглося!
А далi як заплаче, як затужить, - де тi й сльози беруться!
Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють.
Чоловiк ходить сам як не при собi; свекор аж занедужав.
От уже й домовинку принесли новеньку, всипали квiтками пахучими та зiллям.
Не дала.
Час уже й нести, а вона стоїть - дивиться.
Одвели якось, узяли й понесли.
Куди люди не ступлять, i вона слiдком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить.
Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу.
Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь!
Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо?
Взимку то все плаче:
Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться.
Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, -тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина...
СЕСТРА
Мати вмерла - я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю.
Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись.
- Коли господь її прийняв, нехай уже дiточки господарюють!"
Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було.
Нехай мiй батенько царствує!
Я все не хочу. а батько не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи.
Мiй жених був хороший такий, господи!
Так-то вже я його сподобала!
А вiн не з нашого села був, геть iз чужого.
Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу.
Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн.
Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.
Боже мiй милий!
Та не дав йому господь довгого вiку...
Такий вiн був люб'ячий до мене!
Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.
Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв - нiхто нiчого не врадив!
Приїхав за мною батько та й до себе взяв.
- Живи в мене, дочко!
Хiба ти сирота, нехай бог милує!
А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi!
Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали.
До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi.
Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли.
- Сестро! - каже брат.
Як буду жив, зароблю - оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!
Я радiю:
Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.
Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже!
I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою:
"Моя!"
Тiльки братова багацько гордувала.
"Братова, серце! - було раджу їй.
Там чи купити що, чи продати, - зроду-вiку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже.
Не хотiла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою пiдiйду.
Я говорю до неї; вона, мов не чує, одiйшла собi геть.
Коли чую:
Дивлюсь - се наша сусiда.
Я хутенько втерла сльози.
- А я оце до вас iду.
- Чи не продали б ви менi розсади трошечки?
- Коли ваша ласка, серце! - i простягає менi глечичка.
Подякувала та жiнка та й пiшла собi.
- Се, - каже, - як усi господарюватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто!
Як почала, як почала...
Я тiльки слiзьми вмиваюсь...
Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте!
Тяжко й важко менi.
"Покину їх, пiду служити!"
У мене було всякої одежини й не злiчити, а все добра, нова.
Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбиратись.
- "А менi?"
Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу!
"Тiточко-любочко!
Може, хто вас налаяв?
Обсiли мене, як дрiбнi пташенята.
III
Я уступилась та й сiла в кутку.
- Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..
Посiдали вечеряти вони й дiти.
- Спасибi, братику, не хочу.
- О жiнко! - каже.
Не обижай сестри: грiх тобi буде!
Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати!
Я тiльки правду щиру сказала!
А старшенька дiвчинка до батька:
Так плаче, що господи!
Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив.
- Сестро моя, - каже, - не журись, голубко!
Нас тiльки двойко в свiтi...
- Братику мiй, голубчику!
- Що твоя жiнка мене обидила, я їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй!
- Не плач, сестронько, годi!
Вiн так i стрепенувсь:
- Пiду служити!
Зглянься, на бога! - почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить:
Почули дiти.
Як кинуться до мене та в плач!
Хоче нас кидати!
Що против кого, а против дiтей я й не зговорю.
А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:
Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної матерi.
Полягали спати.
Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь!
Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати!
Перебуду всякого горя й лиха!
Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.
Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась.
Востаннє глянула на дiток, на брата.
Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.
От i велика могила, що геть за околицею зеленiє.
Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи.
Стою i з мiсця не зворухнуся, - задивилась.
Куди менi йти?
Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща.
Iду шляхом, - боюсь так, що мати божа!
А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде.
Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою.
Коли дивлюсь - iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора; зблизились до мене й на добридень дали.
- Садовiться, та одпочиньмо трохи".
- Звiдки вас господь несе? - питаю чорноброву, хорошу молодицю, що дитинку на руках тiшила - На прощу ходили, у Києвi були, - каже.
- У
- Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки!
- А чи не знаєте там коваля Ляща?
Який же то коваль Лящ?
- Спитай мене, молодичко, - озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що обсiли її, хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво.
Добрячi були люди покiйнички!
-Давненько, моє серце.
На одному тижнi й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило.
Хата спустiла, бо не було в їх нi роду, нi плоду.
Може, родичка?
- До їх, бабусю, та лиха моя доля.
Що ж тобi за пригода така, серце?
Не знаю, що й робитиму!
Журбою поля не перейдеш!
Я в його i хрестилась, i вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього.
Була дочка, оддали замiж, та не довго й погосподарювала - умерла.
Славне таке дитятко, що годi!
Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, - i заборонив.
"Люди добрi, - рече їм владика, - коли вiн такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку; треба тiльки менi вивiрити на свої очi, що темний слiпець благоподобно службу божу одправляє".
Iди до їх, молодичко.
Здужатиму, то й я поможу.
Нехай же господь дає вам усе добре!
Сьогоднi й дома заночуємо, коли бог дасть.
Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить.
Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась.
Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями.
Так менi чогось сумно й боязно, аж моє серце мре.
Увiйшла та й стою сама не при собi.
- Увiйди та одпочинь, дитино, - промовив хтось тихо й поважно.
Очi йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила.
Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило.
Бачу, й вона увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, говiрка.
- Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш.
Марусечко, до нас!
Така вже в нас соромляжа, мов засватана.
- Пожалуй же,
От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько.
"Як-то тепереиьки небожата мої коханi?
Осталась.
Так мене жалують, як свою дитину.
Панотець тихенько собi сидить та думає або молитви шепче, а то псальми спiває - так хороше, господи!
I внучечка качається по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi зеленiй зникне.
От же все менi туга невсипуща!
- Не сумуй, - кажуть, - то грiх великий.
Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш - яке вже буде життя!
От поглянь, який господь вечiр дав!
Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне вишення чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається.
Тихо й тепло, i скрiзь червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi.
- Сей...свiт - як макiв цвiт; як-то на тiм буде! -каже, було, стара, похитуючи головою.
А панотець пiдведе темнi очi вгору.
VI
Глянула, - та се ж Трохим Рибець, iз нашого села!
Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю - зрадiла.
- Так се справдi ви тут?
Брат ваш дуже за вами журиться.
- Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи.
Мабуть, забули мене?
I досi плачуть, що ви їх покинули.
- Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне... а вже до його не вернусь!
- А тут же вам добре?
- Зайдiть лишень, -кажу, -то я небожатам якого гостинця дам.
От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю їм.
- Скажiть, що я їх до самої смертi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини.
- Та добре ж, добре.
Скажу.
Нехай вам господь помагає iз вашими господарями!
Привiтали мене, заїжджого, як сiм'янина.
- Так-то вже їм бог дав, що всi їм любi й милi, - кажу йому.
Провела його за село, того чоловiка, попоплакала...
У суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:
- Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило.
Питаються вас.
Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми.
Свiте мiй!
Почали мене всi просити: "їдь та їдь iз нами.
А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та просять: - їдьте з нами, тiточко наша кохана, їдьте!
Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.
Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.
Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од їх, та на мене радiють, що бог менi дав - iзнов до брата iду, -у свою хату.
Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала.
Та не довго радувалась.
Уже тепер i ступити менi не дасть; уже нема менi й промитої води: та те не добре, та се не гаразд!
Як почне - боже, твоя воля! - що я й об'їла їх i обпила; та якось i про грошi мої згадала, що я їм позичила:
Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба в нас з'їла, нiж тих грошей було!"
- Ну, - кажу, - коли вже з'їла я свої грошi, то бог iз вами!
Там менi було добре, як у рiдного батька!
VII
Брата й дома тодi не було.
Пiду свiт за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!"
I надумалась iти в Київ.
Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити своїх перших господарiв.
- Пiду до Києва, - кажу їм.
- Нехай господь помагає!
А коли схочеш до нас вернутись, вертайсь.
Вийшла я од них веселiш теплим ранком.
Перехожий, проїжджачий - що їх там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто мене не зайняв, спасибi богу!
А що ходка чумакiв не одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути: "магайбi!" або дороги розпитаться; то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то й душi живої не цурається.
Красний, боже, який!
А людей, людей!
Спочила коло святої Лаври, та й пiшла собi мiсця питати.
Увiйшла в базар, сей таки точок Подольський, -стоїть купочок молодиць i дiвчат.
- Спасибi!
- Чи не знаєте, - кажу, - де б тут службу можна знайти?
Ми й самi ждемо, молодичко!
- Коли ваша ласка, - кажу, - то й я собi коло вас стану.
Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного наступає, зiходяться, розiходяться, гомонять, кричать, - i люди, й пани, i мiщани; стукотить, гуркотить.
Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змагається - чогось не подiлили.
"Е, е!
Дивiться ж бо, молодичко!
Ну ж бо, ну, не соромся!"-звивається вона коло повновидої, гарної молодицi у бiлiй сорочцi i в зеленiй хустцi.
- Я й ваше намисто порву!
Чого це ви на мене напались?
Москаль, що якесь старе залiзо продавав, задивився, стоїть i всмiхається, i не чує, що жвавий мiщанин у чемерцi штовха його:
Чи продаєш залiзо?"
Якась пристаркувата панi до нас iде.
- Чому нема? - кажуть усi.
Та й почали договорятись.
"Роби менi й те, й те, i друге, й третє, i все, i бiли, й вари, i ший, i мий.
- Шукайте собi деiнде, -кажуть їй, одступаючи од неї.
- Добре, панi!
"Все, -думаю, -що-небудь запрацюю собi.
Нема нiде хлiба лежачого".
Привела мене панi до своєї господи.
Стрiла нас панночка, вже доросла й огрядненька собi, нiвроку.
- Ось iде за мною.
- Отеє, мамо!
Нащо вам селючка здалась?
Хiба будемо на неї дивитись, як на мальовану!
Бачу, що менi недобре тут буде!
А стара й слова дочцi не промовила.
Розказала менi всi там порядки i навчила, що й як, та й покинула мене саму в хатi.
Поклонивсь менi та й каже:
Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим.
Цiлiсiнький день у роботi; одно ще не скiнчу, вже друге мене дожидає.
Сходить сонечко - вона вередує, i зайде - вередує.
"Чому, - каже, - в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в їх усе по-панськи, любе й миле?
Я, каже, так жити не можу!"
Мати вговорює, аж падає коло неї:
Бог дасть, i в нас по-панськи буде!"
"Ой, дочко! не дурiй!
Гляди, щоб з тебе добрi люди не смiялись!"
- А що? - каже, було, до жiнки, - бог нас покарає, що ми так дитину розпустили!
Не потурай їй, жiнко, бо каятись будеш!
Ти ж мати, ти перша порадниця.
Ти все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись.
Коли жалуєш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.
Послав бог їм лихо: захорував господар та хутко i вмер.
- Доню моя мила, доню моя люба!
Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй своїм родом.
Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару неньку.
Послухайся, доню!
Поблагословив її та знов питає:
- Пам'ятатиму, татоньку милий!
Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку впасти.
IX
А там як почали вчащати якiсь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели її нiнащо, i дома не сидиться, i роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй було.
Аби трохи в матерi забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послухає й оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi навернути, що дочка витратила, - та й д'хнути менi не дає: роби, та й роби, та й роби!
Стали на прощу люди сходитись.
Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.
- А твiй брат дуже на тебе гнiвається, їздив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у Києвi.
- А як вони живуть? - кажу.
Чи гаразд у їх у господi?
Такi стали голi, як турецькi святi.
Господь їх святий знає, що то таке!
Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.
Чи не зайдете до мене?
- Добре, - кажуть, - на ранок наготуй, то вiзьмемо.
От узяла я тi гришi в калиточку, чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i спiдничку старшенькiй небозi, - нехай мене згадують, коханi дiточки!
Боже мiй милий!
Нехай же мати божа прощає мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала!
Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе самую.
Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало.
"Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", - було, думаю.
Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.
Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки вiку мого!
Добудь мiсяця.
- Та ви з моїх грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду.
Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.
Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом уїжджає.
Се ж мiй братичок рiднесенький!
- Братику, мiй соколе!
- Нi, сестро моя рiдна! - говорить.
Нужда мене зстарила i зв'ялила.
А який же то парубком був!
Так мене й облили сльози.
- Здумав собi та й поїхав.
Хотiв тебе побачити й свiту божого повидати.
Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують.
Я й кажу йому:
Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i дитина, i родина.
Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк.
От вiзьмеш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.
А сам аж гнеться.
Тiльки на порiг, а стара й пита:
Що те лихо згадувати! - каже.
- Та коли ти обижаєшся, - промовила дочка, - то я й не доторкнусь до тебе.
Хiба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?
- Годись на рiк.
- А я хочу двадцять карбованцiв, - кажу.
I грошi хочу всi наперед.
А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.
Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом.
"Вiзьму, - думаю собi, - хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно".
- На, - кажу, - братику мiй!
Побув вiн зо мною два днi.
Що то рiдне та своє!
Iще два мiсяцi менi до року осталось.
Та вже найнялась, як продалась, - треба служити!
Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!